Особисті почування в день 24 серпня

Lozynskyj_Askold
Аскольд Лозинський

Мабуть у кожного українця різні почування з 24 серпнем.  Мені здається, що доля дала мені багато більше чим пересічні людині світу бо народився я у Ню Йорку до зовсім нових американських політичних емігрантів з України, одної з найбільш трагічних але і героїчних країн світу. Родитися і виростати в США, а зокрема у найголовнішому місті не тільки в США, але здається у цілому світі  давало людині неабиякі нагоди, вигоди, ілюзії та створювало вражіння власної окремішності та важливості.

Родинне коріння батьків та прадідів робили з людини не просто американця з буденними  особистими амбіціями, але з світоглядом наповненим любові до власного народу і гніву до його ворогів, тобто жити і працювати, але також стриміти, сягати і змагатися не тільки для власної вигоди чи слави,  але для чогось далеко більшого і святійшого – за долю свого народу.

Мабуть ілюзії простеляли життєвий шлях. Ми, тобто моя родина, вірили у остаточну перемогу  правди і  тому надіялись  на можливий добробут власного народу хоч при раціональній розмові інколи признавали, що це надто оптимісте бачення, але ніколи не дозволяли собі щоби реалії впливали на наші змагання.

Наука починалася вдома ясно, що в українській мові бо Ню Йоркська сьома вулиця була трохи немов зачарованим ізольованим світом українства, а тим більше домашній притулок. Формальне навчання також починалося  в українському оточенні хоча в англійській мові, але ця перша доза англійського не дуже шкодило бо недалеко був національний острів удома. Коли у першому класі формальної школи учителька завважали, що я взагалі не володію англійською мовою хоча народжений в США і звернула увагу батьків на цей брак відповідної підготовки дитини до американського, батько спокійно відповів, “нічого, навчиться, добре що знає українську.”

Студентське життя було наповнене ідеалістичним змістом, тільки замість перевантаженням захистом усього людства та впровадження миру у світу, я турбувався більше долею власного народу, а мир бачив як далекий момент після затяжної боротьби за волю і справедливість. Правда батьки наголошували завдання закінчити вищі студії, але оскільки у тому віці в уяві я був розумнішим за батьків, школа мала тільки значіння як для кожного американця, але було щось поважнішого — захист і боротьба. Щоденно відбувалася підготовка не тільки до шкільних занять але також до акції. Були арешти в Україні і тут теж мали бути як знак солідарності з нашими братами. Це почуття української особливості (exceptionalism) не покидало і у середньому віці  в професійному житті. Моя роль була далеко кращою від моїх американських друзів бо, крім щоденних турбот, я  мав ще на своїх плечах долю цілого народу про яку мої американські друзі знали дуже мало.

Одначе 24 серпня 1991 приголомшило, хоча виглядало майже нормальною кульмінацією життєвого шляху, тим більше, що воно було ціллю життя. Ну і процес відбувався поступово бо були декларація суверенітету, живий ланцюг, революція на граніті. тощо. Але той момент проголошення був вершком почування найбільшої радості.

Пройшов короткий час і прийшла реалізація, що так це кульмінація, але це також новий початок знов нового змагання, нових завдань. Ця реалізація прийшла вже підвечір першого дня. Україна проголосила незалежність, але хто цю незалежність визнає. Поволі почали визнавати менш впливові країни приятелі, а країна в якій доля дала мені можливість родитися мовчала. Щойно чотири місяці пізніше США визнала незалежну українську державу. І  тоді я зрозумів, що вибороти незалежність було важко, а вдержати мабуть не легше, бо правдивих країн-друзів не було, а була тільки політична вигода в більшості без принципова.

Здається 25-ліття державності це не довгий проміжок в історії других держав, але для нас українців це щось небувалого. Які ми щасливі, що доля Божого Провидіння нагородила якраз нас цим радісним життям.  Кожного року 24 серпня це день глибоких почувань, це день радості, це день коли відсуваєш раціональність і аналіз. Завтра мабуть треба буде освідомити собі, що змагання за нашу державну незалежність було і залишається боротьбою нашого життя, бо реалії, в тому числі геостратегічне положення, що ми наголошуємо так часто у позитивній площині,  дуже важкі. Та ж і ми, хоча народ добрий, розумний, працьовитий, з освітою, все ж таки надто ввічливий, а може і наївний, а довкола нас хижаки, а фактично всі другі, не розуміють і не відчувають наших переживань.

Тому чверть століття незалежного життя мого народу це велике Свято. Святкуймо величаво, але вже 25 серпня берімося до дальшої праці. Нехай нам допомагає у цьому Бог який керує всім, а доля залежить від Божого Провидіння і нас самих.  Не забуваймо, що Бог помагає тільки тим котрі змагають до висот. Як для мене немає нічого кращого чим державність власного народу. “Яка краса: відродження країни!” писав Олександер Олесь. Тим більше коли тому відродженню доля має надати спершу 25 літ, а потім багато, багато більше. Для цього треба працювати.  Многая Літа, Україно!

21 серпня 2016                                                                  Аскольд Лозинський

 

 

.

Bitnami